Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Вклонюся – навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О ні!

Являйся, зіронько, мені!

Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити —

Не жити.

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в'яне, засиха, —

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає, щастя молодого,

Бажаного, страшного того

Гріха!

* * *

Тричі мені являлася любов.

Одна несміла, як лілея біла,

З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.

Купав її в рожевих блисках май,

На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Явилась друга – гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

«Мені не жить, тож най умру одна!»

І мовчки щезла там, де вічно темно.

Явилась третя – женщина чи звір?

Глядиш на неї – і очам приємно,

Впивається її красою зір.

То разом страх бере, душа холоне,

І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тоне

Десь в тіні, що на мене й не зирне —

Та враз мов бухло полум'я червоне.

За саме серце вхопила мене,

Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась

І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась,

Ослабне, щезне…Та дарма! Дарма!

Вона мене й на хвилю не пустилась,

Часом на груді моїй задріма,

Та кігтями не покида стискати;

То знов прокинесь, звільна підійма

Півсонні вії, мов боїться втрати,

І око в око зазира мені.

І дивні іскри починають грати

В її очах – такі яркі, страшні,

Жагою повні, що аж серце стине.

І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне,

Що забуваю рани, біль і страх,

В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах,

Тріпочеться! Я чую, ясно чую,

Як стелиться мені в безодню шлях

І як я ним у пітьму помандрую.

Володимир Масляк

(1858–1924)

Народився у с. Діброва біля Рогатина на Прикарпатті. Батько Володимира походив зі староміщанського роду з м. Галича. Володимир навчався в гімназії у Перемишлі, де він рішуче став на позиції народовців і твердив, що обов'язком кожної свідомої людини є бути вірним сином України-Руси.

Поезії став публікувати з 1879 p., згодом почав працювати в редакції «Зорі». Коли у 1883 р. помер Володимир Барвінський, він почав співпрацювати з Львівською газетою «Діло» і в тому періоді зблизився з редакцією журналу «Дзеркало», в якому друкував свої сатиричні та політичні твори.

З 1885 р. став редактором журналу «Зеркало» та «Нове зеркало». У 1888 р. викладав у Перемишлі в гімназії. Понад то педагогічною працею займався у Золочеві, Коломиї, Бучачі і Станіславові. Перша світова війна застала Володимира у Львові.

УПАЛА

Любила, кохала, за щире кохання

Дізнала лиш горя, отрути,

А серце у крові, жалю потопало,

А люде для неї відради не знали,

А він був лютий та лютий.

І ніччю від свого дружини лихого,

Щоб долі шукати, втікала;

А люде, хоч знали, чому так зробила,

Чом хату, і мужа, і діти лишила,

Сказали злосливо: «Упала».

Літами, не днями, цілими роками

В чужині тужила до хати,

І сльози по службах усі розкотила,

Аж сил їй не стало, аж слабість зломила,

Тра було у нужді згибати.

У чорную днину на світ народилась,

У темную днину конала

Сама, без родини в далекій чужині,

На крихті соломи в лихій сорочині,

А люде сказали: «Упала».

СОЛОВЕЙКО

У садочку все сідала

Дрібні зорі рахувати,

Як знайшлися такі зорі,

Що ї’ стали чарувати.

Були чорні тії зорі

І чорніші ще від ночи;

Вони знали лік на горе,

Вони звались – карі очи.

Раз віконце відчинила,

Щоб відкрити зіркам долю,

Аж зблизились тії зорі,

Що взяли їй серце волю.

Прихилились заблизенько

До віконця і до личка;

Та бачив їх місяченько,

їх розмову чула нічка.

Щось між ними шепотіло,

Наче вітер у гайочку, —

То цілунки лопотіли,

Мов ті хвилі в ручайочку

Щось між ними стукотіло:

Сердець стукіт добувався;

Хвильку наче загриміло —

То, що «любить», він так клявся.

У кущеві